Ніхто не забутий, ніщо не забуте!
Скiльки iснує свiт - стiльки й iснують вiйни. Свiт дiлили, передiляли, знову дiлили... Жодна держава не iснує вiчно: то приєднується до чогось, то вiддiляється, то її знищують. Iде безкiнечний передiл свiту.
На жаль, вiйни роблять не народи, а лише окремi постатi. Так легко пiдбурити на нацiональну ворожнечу - i так важко зупинити кровопролиття.
А життя у людини лише одне, i воно не повториться. Нiхто не має права забирати життя iншого, бо немає бiльшої цiнностi у свiтi, нiж людське життя.
Постiйно на земнiй кулi йдуть вiйни. Кожен день хтось десь воює, помирає. Найбiльше болять людинi вiйни на її територiї. 9 травня – День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Вона породила покоління великих людей, яких сьогодні називають ветеранами, а насправді вони є справжніми героями.
Весна вже давно почалась, але саме в ці дні травня все буяє i кипить у цвiту; у цей день найкрасивiша весна, найбiльший цвiт, найчарiвнiшi квiти, наймилiша музика i найдобрiшi люди. Цей день на всiх накладає печатку милосердя, доброти, якоїсь патрiотичностi, урочистостi. Щемно на серцi, боляче дивитись на останнiх ветеранiв. Їх уже зовсiм мало!
Час все далі відносить нас від тих трагічних подій 1939 – 1945 років, що, незважаючи ні нащо, залишаються незабутніми… Незабутніми для тих, хто волею долі став свідком чи учасником Другої світової війни. Все менше стає цих людей, ось і ветеранів в Глуховецькій громаді лишилось зовсім мало…
Тому дуже цінною є будь-яка інформація про війну, особливо, якщо вона почута «з перших вуст», тобто, від людини, яка теж брала участь у війні проти фашистів. Саме така людина й живе у нас в громаді.
Андрійчук Федір Григорович
Народився 22.02.1925 року в с.Глухівці. Зростав в сім'ї, де було крім нього ще п'ятеро дітей. Батько загинув при визволенні Західної України.
Сам пішов служити в березні 1944 року, а вже 5 травня після нетривалого навчання був відправлений на фронт . Служив зв'язковим 7 батареї 308 артилерійського полку 144 дивізії Третього Білоруського фронту.
В січні 1945 року при наступі на м. Кенігсберг потрапив в засідку, був поранений в ногу. В військовому госпіталі м. Вільнюса ногу було ампутовано.
22 серпня 1945 року повернувся у рідне село . Потрібно було звикати до післявоєнних буднів. Пішов працювати в гірничий цех каолінового заводу . З 1963 року після реконструкції заводу працював в цеху ЦЕП. На додачу навчився шити взуття, яке продавав.
Одружився, разом з дружиною Антоніною прожили 66 років. Виростили сина Анатолія. Мають внука та двох правнуків.
В 2013 році дружина померла. І знову прийшлось звикати до самотності, хоч і постійно навідується син з Києва.
Немало медалей та почесних нагород має Федір Григорович Андрійчук.
Насправді не віриться, що за плечима у Федора Григоровича вже дев'ять десятків, тому що він є великим життєлюбом, активний у житті. Завжди усміхнений та ввічливий, в гарних стосунках з сусідами та односельцями. Тримає невелике господарство.
Парахіна Марія Григорівна (дівоче прізвище - Димура).
Їй було майже 18 років, коли 22 липня 1941 року її рідну Павлівку що в Калинівському районі окупували німецько-фашистські війська . У центрі села гітлерівці розташували гетто, на околиці – табір для військовополонених. На шляху між Вінницею і Калинівкою фашисти почали споруджувати штаб-квартиру Гітлера «Вервольф», а на північ від Калинівки – штаб Герінга. Населення околишніх сіл, в тому числі й Павлівки чинило значний опір окупантам. З зими 1941-1942 рр. виникають підпільні групи в Калинівці та навколишніх селах.
Однією з учасниць партизанського руху була і Марія Григорівна Парахіна. З початком війни дівчина пішла працювати на будівництво аеродрому. Була зв'язковою партизанського загону. Разом з іншими представниками партизанського руху повідомляли про пересування німецьких частин, передавали боєприпаси партизанам.
Після вигнання німців працювала телеграфістом на залізничній станції Калинівка.
З 1953 року проживає в с.Глухівці. Працювала в транспортному цеху каолінового заводу пакувальником готової продукції, пізніше перейшла працювати телефоністом АТС на цьому ж підприємстві.
Разом з чоловіком Парахіном Павлом Йосиповичем виховали доньку Ніну, має двох внуків та двох правнуків.
На даний час Марія Григорівна проживає разом з дочкою, хворіє.
Лукашук Степан Дмитрович
Народився 13 січня 1925 року в с. Гурівці, в бідній селянській родині.
Закінчив 7 класів Гуровецької школи.
Одразу пішов працювати в місцевий колгосп (доглядав корів, коней, допомагав обробляти землю).
1941 рік – почалася ІІ Світова війна, а Степанові всього 16 років – на фронт не беруть, малий!
1943 року був мобілізований на фронт. Спочатку пройшов навчання з повітряно-десантної підготовки. Важкі фронтові дороги пройшов у складі Радянської армії до Дня великої Перемоги.
Визволяв Угорщину, Австрію, Польщу. Був поранений.
За свій ратний подвиг Лукашук Степан Дмитрович був нагороджений орденами «Червоної зірки» та «Вітчизняної війни», медаллю «За взяття Вени».
Демобілізувався у 1948 році й відразу активно включився в процес відбудови держави після воєнного лихоліття. Довгий час працював н військових складах у м. Козятині.
Після виходу на пенсію ще багато років віддав праці в місцевому колгоспі
Сьогодні Степану Дмитровичу 93 роки, але він і досі у строю: має гарне фізичне здоров’я аби разом з дружиною Вірою Іванівною утримувати домашнє господарство; має чудову пам’ять і велике почуття гумору.
Напередодні свята Пам’яті та примирення і перемоги над нацизмом у Європі хочемо побажати ветеранам міцного здоров’я, шани і поваги від оточуючих, мирного неба над головою і твердої віри в щасливе майбуття.
Шановні ветерани! З нагоди Вашого свята бажаємо Вам міцного здоров'я та подальшого життєвого оптимізму! Хай у Вашій домівці завжди панували мир, спокій і достаток!
